Малюнки учнів

ТРАВЕНЬ ЛІСИ НАРЯДЖАЄ, ЛІТО В ГОСТІ ЧЕКАЄ

Ось і промайнула більша половина травня. Кажуть, ніколи не летить так час, як весною. Народні прислів'я про час, які щедро створювали наші предки, свідчать: українці його глибинно осмислювали. Переконайтесь самі:
Бережи час, час за гроші не купиш.
Все добре у свій час. 
Всякому овочеві свій час. 
Згаяного часу і конем не доженеш.
На все свій час.
Настане час — не стане й нас.
Не тим час дорогий, що довгий, а тим, що короткий.
Прийде врем’ячко — достигне яблучко і само відпаде.
Час все лікує.
Час — найліпший лікар.
Час — то лікар на всі гризоти.
Час за час — все ближче до вечора.
Час минає, а не вертає.
Час, мов віз: з гори чухрає, його не доженеш.
Час мочить, час і сушить.
Час — не кінь: не підженеш, та й не зупиниш.
Час — не віл: його не налигаєш.
Час усього навчить.
#Словопис #рідна_мова #вивчаймо #пізнаваймо#травень #все_про_час

 

Хто ти з героїв української літератури? (тест)

Пропонуємо вам пройти пізнавальний тест та дізнатись, який з героїв української літератури є вашим прототипом.

10 ідей для уроку в кінці навчального року

Незабаром закінчення навчального року та довгоочікуваний для багатьох останній дзвінок. Параграфи підручника пройдені і закріплені. Випускні класи ретельно готуються до іспитів, а решта безтурботно чекають літніх канікул ... У мережі є багато ідей для першого уроку навчального року - а чи можна зробити щось незвичайне і корисне на останньому уроці? У кінці навчального року можна провести цікавий урок, який допоможе зняти напругу від контрольних та іспитів і подарує позитивний настрій і позитивну мотивацію до початку наступного навчального року.

Пропонуємо вам кілька ідей, які ви зможете реалізувати на своїх фінальних уроках в навчальному році.

1. Проведіть урок просто неба.

Коли в вікно яскраво світить сонце, часом і вчителю буває непросто зосередитися на своєму предметі. Спробуйте об'єднати приємне з корисним і організувати урок в шкільному дворі, сквері, парку або іншому приємному і «зеленому» місці поблизу. І тему вивчите, і наситите клітини мозку киснем. А якщо погода і настрій дозволяють, то можна провести урок-пікнік 🙂 

2. Познайомте учнів з видатними вченими

На багатьох уроках (виняток становлять література та історія) нам лише побіжно вдається поговорити про видатних вчених чи постаті, на чиїх знаннях, творчості базується та чи інша наука. У кінці року можна заповнити цю прогалину, присвятивши урок обговоренню персоналій. Можливо кілька варіантів проведення такого уроку. Наприклад, ви можете розповісти про одну чи дві особистості, використовуючи цікаві дані з біографії і називаючи значущі відкриття, що лежать за межами шкільної програми. Або запропонувати учням самостійно підготувати короткі виступи. Тільки нехай їх доповіді не обмежуються роздруківкою з «Вікіпедії». Попросіть проілюструвати свою розповідь фотографіями, фрагментами документальних або художніх фільмів, а можливо, і сучасними мемами!

3. Дайте практично-орієнтоване завдання.

Наочно покажіть учням, як в реальному житті працюють закони і застосовується інформація, викладена в шкільних підручниках. Наприклад, на одному з уроків біології в 6 класі запропонуйте створити своє вегетаріанське меню, грунтуючись на отриманих знаннях про рослини.

4. Запропонуйте учням створити рекламний плакат, колаж або відеотрейлер за підсумками вивченого за рік.

Таке просте і при цьому креативне завдання допоможе ненав'язливо систематизувати вивчений матеріал, виділити головні і важливі моменти. А також ви дізнаєтеся, що найбільше запам'яталося з ваших уроків. Завдання може бути виконане як на комп'ютері, так і на папері.

5. Спробуйте нову для вас модель змішаного навчання.

Якщо зазвичай ви проводите уроки в традиційній формі або використовуєте тільки якусь одну модель змішаного навчання, напередодні канікул можна сміливо поекспериментувати. Початківцям краще спробувати модель «перевернутий клас», більш досвідченим педагогам - зміну робочих зон. Також можна об'єднатися з колегами і організувати «міжпредметний» урок з природничих, точних або гуманітарних дисциплін.

6. Запросіть професіонала, чия робота пов'язана з вашим предметом

Це може бути відома у вашому місті людина (люди) або батьки. Жива й актуальна розповідь, заснована на практиці, особистих емоціях, та оповідач, що знаходиться «на відстані витягнутої руки», можуть створити прекрасну мотивацію для вивчення вашого предмета й гарний емоційний настрій на майбутній навчальний рік.

7. Організуйте вікторину.

Підготуйте нестандартні і каверзні питання з вашого предмету і проведіть вікторину. 

8. Обміняйтеся враженнями про минулий рік.

Проведіть з учнями неформальну бесіду. Запитайте, які з ваших уроків їм найбільше запам'яталися, що з вивчених фактів їх здивувало, порадувало або розчарувало. Поцікавтеся, якими вони хочуть бачити ваші уроки в наступному році.

9. Будуйте плани на наступний навчальний рік.

Запропонуйте учням на різнокольорових стікерах написати їх навчальні, спортивні, творчі та особисті цілі на майбутній рік. Запропонуйте приклеїти ці стікери на класний стенд - вийде яскравий і цікавий «колаж настрою» на майбутній рік!

10. Створіть колективний збірник порад для учнів молодшого класу.

Нехай кожен відчує себе експертом і поділиться своїм «ноу-хау» (наприклад, випускник 7 класу дасть поради майбутньому учневі 7 класу). Кожен учень може підготувати список з 10 особистих відкриттів і «хитрощів» з вивчення вашого предмета (або в цілому по навчанню) в цьому році. На уроці разом з класом ви зможете вибрати кращі поради і оформити їх у вигляді презентації, слайд-шоу або всім класом написати їх від руки в красивий зошит або альбом. 

Бажаємо вам завершити навчальний рік тільки з позитивними емоціями і натхненням для наступного року!

Джерело

Знову про культуру мовлення: словесний баласт

Дедалі заглиблюючись у мову, виявляєш лексичний баласт там, де він став для нас таким звичним, що його просто не помічаєш. Як ілюстрацію до цього можна навести, наприклад, вислови кількісне збільшення (збільшення буває тільки кількісне), а також якісне поліпшення (поліпшення буває тільки якісне). 

Явне словесне марнотратство помітне в реченнях типу “це позитивно позначилося на поліпшенні продукції” (іменник поліпшення зайвий, оскільки є позитивно), “причина важкого становища викликана невдалим добором кадрів” (викликана не причина, а становище; причина сама призвела до небажаної ситуації). 

При назвах місяців не треба ставити слово місяць. “Завдання на березень місяць” — начебто березень може позначати й щось інше, опріч місяця. У діалогічному мовленні часто виникає небажана тавтологія, коли на запитання “Котра година?” відповідають, скажімо, “Восьма година”. Аби уникнути повторення, останнє слово слід випускати.

Нерідко зловживають дієсловами проводити (провадити), здійснювати, забезпечувати, боротися, іменниками питання, справа. У багатьох випадках вони не тільки нічого не додають до змісту, а навпаки, послаблюють враження й одночасно обтяжують виклад. Ось приклади. “Приступити до проведення збирання врожаю” (замість почати збирання). “Уважно ознайомитися з рукописом і здійснити його редагування” (замість відредагувати). “Забезпечити дострокове виконання завдання” (замість достроково виконати). “Боротися за досягнення високих показників” (замість досягати). “Йшлося про питання впорядкування вулиць” (замість про впорядкування). “Це значний успіх у справі освоєння нової техніки” (замість в освоєнні). 

Дехто полюбляє в усному, а часом і в писемному мовленні (або вживає за звичкою, не стежачи за собою) слова, котрі стають паразитами, приміром: значить, розумієте (розумієш), так сказать, треба прямо сказати, як говориться тощо.

Джерело

Сьогодні в Україні відзначають 156 роковини перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева.

Звернемось трошки до історії:

Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там його (на Смоленському кладовищі) спочатку і поховали. Але і друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...».

Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Труну спочатку привезли до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі (особливо багато було тоді молоді). З Києва 8 (20 травня) 1861 року останки Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Церемонія перепоховання великого Кобзаря перетворилася на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд. «І повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадує сучасник. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув.

Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. Такою могила була до 80-х років ХІХ століття. На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудовано хату для доглядача. У 1889 році влаштовано перший музей Шевченка. У 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», а величний бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 році. Народ здавна називає Чернечу гору Тарасовою. 

За інформацією zik.ua

З Днем вишиванки!

Найщиріші вітання з Днем вишиванки!

Як упоратися з перевантаженням інформацією?

Сьогодні можна констатувати те, що не тільки людина шукає інформацію – інформація теж шукає людину. Непотрібна нам інформація оточує нас всюди, і ми волею-неволею починаємо вбирати її.

Є способи, які дозволять зменшити вплив інформаційного шуму:

✔ Розставте пріоритети: орієнтуйтеся на якість інформації, а не на кількість. 

Не будьте пасивним споживачем інформації, створюйте власний контент.

✔ Завести власний блог або навіть звичайний паперовий щоденник – це відмінний спосіб позбавити свою голову від зайвих думок і дати їй перепочинок.

✔ Одна з найголовніших причин перевантаження інформацією: ми беремося за кілька справ відразу і в результаті не можемо повністю зосередитися ні на одному. Вирішуйте завжди одну задачу і тільки потім переходьте до іншої.

✔ Вимкніть все на час. Вимкніть комп’ютер, телефон і інші девайси. Не кидайтеся кожні 15 хвилин перевіряти електронну пошту. Вимкнути все – простий спосіб влаштувати собі невеликий, але такий необхідний відпочинок.

✔ Поспіть. А перед цим влаштуйте собі невелику прогулянку на свіжому повітрі. Так ви дасте своїй голові відпочинок і позбавитеся від нав’язливих і непотрібних знань, які заповнюють ваші думки.

Джерело

15 травня - Міжнародний день сім'ї

Нехай кожна родина буде щаслива й багата!

З Днем матері!

        В Україні День матері святкують 14 травня.

Мама – найголовніша і найважливіша людина в житті кожного, бо без неї не було б і всіх нас.

Але чи встигаємо ми сказати їм слова вдячності і любові – нашим найріднішим і найдорожчим? Відкладіть усе, відсуньте – і скажіть їм теплі і щирі слова! Бо ніщо у світі насправді не має такого значення, як це!

   

    Материнська любов і слова, залишаються в душі людини на все життя і сьогодні я хочу привітати всіх матусь і побажати, щоб Вас завжди оточували турботою близькі люди, щоб кожен день починався з посмішкою, здоров'я з роками не підводило і щоб Ви була по-справжньому щасливі!

Що читати сучасним дітям? 45 найкращих українських авторів

   

  Українська дитяча література – досить багата та різноманітна, хоча з першого погляду так і не скажеш. У книгарнях можемо побачити засилля книг іноземних авторів і досить часто – російською мовою. А що ж для дітей писали українці?

  

   Український контент підібрав перелік найкращих дитячих літераторів – класиків та сучасників, твори яких дійсно заслуговують на увагу! Тож – приємного читання…

Класика

1. Андієвська Емма. Казки Емми Андієвської.

2. Білоус Дмитро. «Диво калинове». Поезія

3. Васильченко Степан. «Приблуда».

4. Винниченко Володимир. «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем».

5. Вінграновський Микола. «Сіроманець».

6. Гуцало Євген. «Лелеченя».

7. Калинець Ігор. «Вертеп маленького хлопчика».

8. Королів-Старий Василь. «Нечиста сила», «Хуха-Моховинка», «Потерчата».

9. Костенко Ліна. «Бузиновий цар».

10. Коцюбинський Михайло. «Ялинка», «Харитя», «Маленький грішник».

11. Лариса Письменна. «Павлик-Равлик», «Як Петрик на дні моря жив», «Богатир Жовте Око», «Тисяча вікон і один журавель», «Чарівник на тонких ніжках», «Чап-Чалап».

12. Лепкий Богдан. «Казка мойого життя».

13. Леся Українка. «Біда навчить».

14. Марія Познанська. «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки», «Про білий халат і наших малят».

15. Микола Трублаїні. «Крила рожевої чайки»,«Мандри Закомарика»,«Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку».

16. Наталія Забіла. цикл віршів «Про дівчинку Маринку», «Катруся вже велика», «Телефон», «Подорож до казкового лісу», «Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда». Поезія.

17. Нестайко Всеволод. «Незвичайні пригоди в Лісовій школі», «В країні Сонячних зайчиків», «Тореадори з Васюківки».

18. Павличко Дмитро. «Золоторогий олень».

19. Пчілка Олена. «Сосонка», «Рафаелеві янголята».

20. Симоненко Василь. «Цар Плаксiй i Лоскотун», «Подорож в краïну Навпаки».

21. Франко Іван. «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Малий Мирон», «Красне писання», «Олівець».

22. Шевчук Валерій. «Панна квітів: Казки».

Сучасна література

1. Анатолій Костецький. «Хочу літа!», «Суперклей Христофора Тюлькіна, або «Вас викрито — здавайтесь!», «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків», «Мої та твої таємниці».

2. Андрусяк Іван. «М’яке та пухнасте», «Стефа та її Чакалка». Поезія.

3. Бачинський Андрій. «Неймовірні пригоди Остапа і Даринки», «Канікули Остапа і Даринки».

4. Воронина Леся. «Прибулець з країни Нямликів», «Таємне товариство боягузів», «Таємне товариство брехунів», «Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру».

5. Гаврош Олександр. «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті».

6. Григорів Михайло. «Зелена квітка тиші». Поезія

7. Гридін Сергій. «Федько, прибулець з Інтернету», «Федько у віртуальному місті», «Федько у пошуках Чупакабри».

8. Дерманський Олександр. Серія книжок про Чудове Чудовисько, «Король Буків або Таємниця Смарагдової книги».

9. Качан Анатолій. «Листи з осіннього саду». Поезія.

10. Кирпа Галина. «Місяць у колисці». Поезія

11. Кокотюха Андрій. «Таємниця козацького скарбу», «Таємниця козацького човна».

12. Малик Галина. «Незвичайні пригоди Алі в Країні Недоладії».

13. Марина Павленко «Півтора бажання, або Казки з Ялосоветиної скрині».

14. Матіяш Богдана. «Казки Різдва».

15. Мензатюк Зірка. «Таємниця козацької шаблі», «Київські казки».

16. Мовчун Леся. «Арфа для павучка».

17. Ніна Воскресенська. «Руда Ворона», «Останнє бажання короля».

18. Пагутяк Галина. «Лялечка і Мацько». «Втеча звірів або новий бестіарій».

19. Прохаськи Тарас і Мар’яна. «Хто робить сніг?», «Куди зникло море?».

20. Рутківський Володимир. Ганнуся. «Сторожова застава», «Сині Води», трилогія «Джури козака Швайки», «Джури і підводний човен» і «Джури-характерники».

21. Ткачук Галина. «Вечірні крамниці вулиці Волоської».

22. Читай Володимир. «Історії Чарівного Лісу».

23. Сергій Іванюк. «Лісом, небом, водою».

  Створено на основі списку літератури, розробленого Центром дослідження літератури для дітей та юнацтва.

15 цікавих фактів про українську мову!

1. Українська входить до трійки найкрасивіших мов у світі. На мовному конкурсі в Італії її визнали другою за мелодійністю мовою світу (після італійської). На мовному конкурсі, який пройшов у Парижі у 1934 році, українську мову визнано третьою найбільш красивою мовою в світі (після французької та перської) за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія й будова речення.

2. Найдавніша згадка про українську мову датується 858 роком, а вперше українська мова була прирівняна до рівня літературної мови в кінці XVIII століття після виходу у 1798 році першого видання “Енеїди”, автором якої є Іван Котляревський. Саме його і вважають засновником нової української літературної мови.

3. Українська мова є однією з найпоширеніших мов в світі, і за кількістю носіїв займає 26-те місце в світі.

4. Український алфавіт являє собою один з варіантів кирилиці, число букв в ньому дорівнює 33. Порівняно з російською мовою, в українському немає великої кількості церковнослов’янських слів. З точки зору лексики найближчими до української є білоруська (84%) і польська (70%) мови.

5. Першим букварем, виданим в Україні, був «Буквар» («Азбука»), надрукований у 1574 р. у Львові першодрукарем Іваном Федоровим. Книжка складалася з абетки, складів, зразків відмінювання і короткої читанки. До нас дійшов лише один примірник, який знайдено в Римі 1927 р. Зберігається в бібліотеці Гарвардського університету (США). Факсимільне видання було здійснено в Києві 1964 та 1974 рр.

6. Найдавнішими українськими поетесами, імена яких відомі, й про яких збереглися документальні свідчення, є інокиня Анисія Парфенівна і Анна Любовичівна; жили вони, очевидно, в кінці XVI – на початку XVIII ст. і залишили акровірші, де вписано їхні імена.

7. Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»

8. Найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

9. Найбільша кількість псевдонімів була у поета Олексндра Кониського – 141, у І.Франка – 99, письменник Осип Маковей користувався 56 псевдонімами.

10. Найбільшу кількість синонімів має слово «бити». Згідно з «Коротким словником синонімів української мови» їх нараховується 45.

11. Найбільш вживаною літерою в українському алфавіті є літера “п”. Також на цю літеру починається найбільша кількість слів. Тоді ж як найрідше вживаною літерою українського алфавіту є “ф”. В українській мові слова, які починається з цієї літери, в більшості випадків запозичені з інших мов.

12. Найдовшим словом в українській мові є назва одного з пестицидів «дихлордифенілтрихлорметилметан». В ній міститься тридцять літер.

13. Найдовша абревіатура в українській мові – ЦНДІТЕДМП, яка розшифровується як Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання. Вона складається з дев’яти літер.

14. Кілька фактів про паліндроми (слово, словосполучення чи фраза, які можливо читати як зліва направо, так і справа наліво, при цьому звучання й значення не змінюються). В українській мові єлише два семибуквених паліндроми: «ротатор» і «тартрат». А до найдовших фраз паліндромів належать «Я несу гусеня» та «Аргентина манить негра». В останньому випадку не враховується буква «ь». Такі дрібні порушення дзеркальності допускаються, адже складання композицій — справа непроста.

15. Дослідники доводять, що чимало вживаних сьогодні українських слів та мовних коренів були поширені ще у часи трипільської культури, про що свідчать топографічні назви, народні пісні сонцепоклоннецьких часів та значний слід у древньо-індійській мові — ведичному санскриті, джерела якого дійшли до нас з давнини у 5 тисяч років.

Короткий словник українського національного одягу: що, як, коли і де носили наші предки

Останнім часом все більше українців починають цікавитися культурою свого народу. Усе більше людей прагнуть мати в своєму гардеробі вишиванки та інші елементи давнього одягу, але для багатьох навіть назви цих елементів звучать чудернацько та ні з чим не асоціюються.

Тож що то за дивовижа український національний одяг? Виділяють такі види класифікації: натільний, стегновий, нагрудний, верхній та аксесуари (пояси, головні убори та прикраси).

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ

Сорочка – це один із найдавніших елементів одягу. У давні часи сорочка слугувала єдиним видом одягу для дівчат та хлопців до досягнення певного віку. Чоловічі і жіночі сорочки шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типами сорочок були тунікоподібні, з плечовими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Залежно від регіону сорочки прикрашали вишивкою, мережкою чи гаптуванням. За малюнком вишивки можна було дізнатися звідки людина, якого вона віку та стану. За традицією забезпечення родини сорочками покладалось на дружину.

СТЕГНОВИЙ ОДЯГ

Чоловічий

Гачі (гащі, ногавиці) – найдавніші чоловічі  штани. Складались із двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Поширені були в західних та південних регіонах України.

Шаровари–шаровари були обов’язковим елементом  одягу українського запорозького козацтва.

Жіночий

Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по подолу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Характерна для півночі Чернігівщини. Андараком також називали й спідниці зі смугастої тканини на Поліссі.

Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) –одноплатовий розпашний жіночий одяг з доморобної вовняної тканини. Розповсюджений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, Полтавщині.  Мав багато варіантів малюнку, кольорів та способів носіння.

Димка (мальованка) – спідниця із саморобного полотна з вибійчаним малюнком. Була поширена в центральних і західних областях України.

Запаска – найдавніший варіант незшитого стегнового одягу. На Подніпров’ї запаски були у вигляді неваляного однотонного сукна різної ширини чорного та синього кольорів. Спочатку пов’язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). Спереду закріплювалася друга, вужча і коротша, синього кольору запаска – «попередниця». На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою, розташованими у нижній частині. На Поділлі попередницю рівномірно заповнювали тканим або вишитим орнаментом. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині були поширенні килимові запаски. Запаски Придністров’я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, інколи з додаванням металевої нитки. На Поліссі біла полотняна запаска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту. В багатьох регіонах носили Фартух –цезапаска з дуже дорогих, купованих тканин (парчі, візерункового шовку, шерсті).

Кабат (сукня) – яскрава вибійчана гофрована спідниця у лемків.

Літник – смугаста червона вовняна або напіввовняна спідниця поліського типу. Була поширена  на київському та житомирському Поліссі, території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п’ять- шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Плахта – частково зшитий, розпашний святковий стегновий жіночий одяг українців середнього Подніпров’я. Плахта виконувалась із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті крила (криси) перегинались і вільно звисали з боків. Іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кінці-крила позаду розходилися і з-під них було видно зшиту половину плахти.

Фартух – біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),

Шорц –біла в смуги яскрава спідниця Львівщини.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ

Кептар – хутряна безрукавка поширена в  Карпатах та Прикарпатті. Існувало безліч варіацій, які відрізнялися довжиною та способами художнього оформлення.

Керсетка – безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров’ї. Вона багато місцевих  варіантів пропорцій, довжини, декорування. Керсетка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщина).

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка передгір’я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами. Переважно його шили з фабричних тканин і він повторював форму і крій місцевих безрукавок.

ВЕРХНІЙ ОДЯГ

Відлога (затулок, кобка, каптур, бородиця) –капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками

Гугля –подовжений прямоспиннийодяг із білого сукна без рукавів. Також так називався старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.

Гуня – гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.

Жупан –давній тип слов’янського верхнього одягу. Шили його з дорогої шовкової тканини – штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, переважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, з призбираною спинкою і полами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.

Козачка – місцева назва свити з підрізними боками на Полтавщині.

Капота – старовинний верхній одяг із купованих тканин, подібний на жупан; був ознакою заможності. Капота була довшою і об’ємнішою від жупана, з глибоким заходом, вільна у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та «фантастичними» квітами.

Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) –плащоподібний одяг однотипного крою. Шили її з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґатунку — рядовини чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався поясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.

Кобеняк – розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.

Кожух –зимовий одяг із овечих шкур. Кожух шили хутром досередини. В різних місцевостях України він мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм  розрізняли прямоспинні, розширені донизу – тулуб’ясті, кульові та приталені. Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чорний. Кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в’юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) – зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном. Поширений у західних та північних районах України.

Кунтуш – старовинний верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які перекидалися через плечі на спину. Прикрашали його срібними, золотими або шовковими шнурами.

Курта (куртина, куртка, чекмінь) – старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шили з китайки, сірого демікотону, сукна.

Куцина – на півночі Чернігівщини та Київщини місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна подібного до свити.

Манта –довгий плащоподібний одягпрямого крою, переважно з білого доморобного сукна, розкішно орнаментований. Поширений у західних областях.

Опанча – верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, халатоподібного типу. Шили його переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. Використовувався в негоду і одягався поверх інших видів вбрання, особливо в дорогу.

Свита – приталений верхній одяг із домотканого сукна. Розрізняють кілька видів. Свита «до вусів» – невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій. Зберігся в старовинних українських свитах Подніпров’я, а також у свиті-латусі та свиті-куниці Полісся, в кабаті Західної України. Для такого одягу характерна об’ємність, опуклість за рахунок клинів (опуклих вусів). Шили таку свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче. Свита «до рясів» – свита з підрізними боками (з рясами і прохідкою), яка звужувалася, але обов’язково зберігалася суцільно кроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, застібок). Її шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна. Свита «до заборів» (катанка) – свита з підрізними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров’я.

Сердак (петик) – стародавній короткий гуцульський верхній одяг із коричневого  домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).

Сіряк – довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лівобережній Україні.

Халат – плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Поширений на Подніпров’ї.

Чемліт – верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував на Київщині. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.

Черкеска – на лівобережжі Дніпра тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині верхній одяг, схожий на кабардинську черкеску з відкидними рукавами.

Чуга – прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з фальшивими рукавами. Поширений серед населення Карпат.

Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) – довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Шили з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашали тасьмою, китицями, петлицями.

Шарафан – спідниця до нагрудника, переважно жовто-коричневого, вишневого або фіолетиового кольору. Поширена на Київщині, Чернігівщині та півдні України.

Шушун (шушпан, халат, бурнус) – старовинний верхній жіночий одяг із купованих тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вовняної, шовкової тканини. Об’ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.

Юпка –легка вкорочена жіноча свита. Розрізняли крамну (більша кількість вусів, комірець з оздобою. Інколи в крамних юпках вуса замінялись фалдами, що поступово розширювались до низу.) та байову (шили з червоної або синьої байки.Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.)юпки.

АКСЕСУАРИ

Пояси

Крайка – вузький пояс, з допомогою якого утримувався стегновий незшитий одяг. Ширина 3–15 см, довжина до 3 метрів.

Очкур – вузький пояс, шкіряний або з рослинних волокон, який втягувався в обшивку («очкур- ню») широких штанів. Поширений на Подніпров’ї.

Пояс-рушник –обов’язковий елемент одягу наречених. На Поліссі жінка за традицією дарувала чоловікові червоний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір’ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком заможності його власника.

Слуцький пояс – пояс із дорогої тканини, тканий золотом і сріблом. Його носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поясів була їхня двостронність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні шовкові, з рослинним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків.

Черес – шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцульської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок.

Черес з калитою – різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.

Головні убори

Дівочі

Вінок-шнур –тоненька яскрава стрічка, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок (Київщина).

Вінкоподібне площинне вбрання – картонна основа на яку в багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовковою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).

Вінки звиті – святковий дівочий головний убір. Мав певні регіональні особливості, зокрема на середньому Подніпров’ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку до потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» в протилежному напрямку.

Вінок чубатий –вінок із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів, який прикрашався сусальним золотом, пташиним пір’ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду чіпляли барвисті стрічки. Вінки на Захід­ній Україні прикрашали волічковими уплітами, ґерданами з скляних намистинок, обрядові вінки — листками позолоченого барвінку тощо.

Лопатушка (на Полтавщині) складалася з окремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми.

Пов’язка –закріплений на каркасі яскравий вовняний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди – різнокольорові стрічки, якими дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов’язувалася на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільце – виготовлені з латуні низки тоненьких орнаментованих пластинок,  які спадали на чоло. Були поширені на Гуцульщині.

Жіночі

Кибалка – луб’яне кільце, на яке жінка намотувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Кибалку у вигляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов’язували «наміткою» або «хусткою».

Намітка – прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов’язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов’язування пишним бантом ззаду.

Очіпки.Очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпабули невід’ємною частиною головного убору заміжніх жінок.

Убрус–шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі. Розрізняють прямокутні та  квадратні убруси. Кожна з цих груп за способами пов’язування та запинання має безліч місцевих варіантів.

Хустки.Полотно, яким заміжня жінка покривала голову. На півночі України хустка пов’язувалася під підборіддям і кінці її зав’язувалися на маківці голови. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав’язували на потилиці. На середньому Подніпров’ї платок драпірувався у особливий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим денце очіпка.

Чушка – збірний або м’який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі

Солом’яний бриль – плетений із соломи капелюх. За способом плетення розрізняють капелюхи  «в зубчики», «луску», «косичкою» .Широкою популярністю користувалися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса. На Поділлі капелюхи мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблювалися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру «ґерданами», павиними перами, паперовими й волічковими квітами.

Шапки (капелюхи) –найдавніші чоловічі головні убори. Селяни взимку носили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою.

Клепаня –головний убір гуцулів червоного або темно- синього сукна, підбита баранком і облямована лисячим хвостом, яку носили взимку.

Кресаня – чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мосяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв’ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап’яну, вибитий узорно мосяжними капелями. Оздоблювали кресаню пір’ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку кресані звисали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).

Кучма – висока циліндрична, конусоподібна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була поширена на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південному заході України побутували конусоподібної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шапки рогаті.

Мазниці – головний убір на Поділлі і в південній частині Волині. Це чорні великі смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору.

Малахай–кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили в холодну пору року на Чернігівщині.

Шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна або з чорної баранячої шкіри.

Шолом (йолом, яломок, магерка) – повстяні шапки. Виготовлялися з коричневої або сірої повсті. За формою були півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями).

Взуття

Личаки – взуття, плетене з кори дерев. Складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі.

Постоли (моршні, ходаки) –давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Вони могли тупоносі та гостроносі.

Сап’янці (чорнобривці) – святкові жіночі чоботи з сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Носили їх дуже заможні жінки.

Черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Чоботи – зшите шкіряне взуття, яке носили заможнілюди.

Прикраси

Сережки – одна із найдавніших видів жіночих вушних прикрас.Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Найбільш поширеними були великі дуті каблучки або площинні у формі півмісяця калачики з нескладним різьбленим орнаментом. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем-вічком), маківки – у вигляді квітки з блакитним або червоним камінцем посередині. Інколи до сережок кріпились привіски – бовти, теліпони.

Намисто – найпоширеніша жіноча нагрудна прикраса. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Кількість разків намиста та характер обробки свідчили про достаток людини.

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) – шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) – прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати – намисто з монетами. Три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) –прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині.

Згарди–давня гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) –металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики – культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. Були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев’яні білі та кольорові. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких хрестиків.

Звісно ж це неповний список строю наших пращурів. У кожному регіоні були свої особливі елементи одягу чи прикрас, які могли більше ніде не зустрічатися.

Джерело